Мені зараз 28, і я в розлученні. Ми з донькою вже кілька років одні, скоро закінчиться моя відпустка по догляду за дитиною. Я кручусь, як можу, але доводиться приймати допомогу від батьків. А все тому, що батькові моєї донечки вона здалася баластом

Ми одружилися в мої 26, коли підтвердилася вагітність. Але мене це не хвилювало, адже ми були парою вже майже рік. Спілкувалися спокійно, почали разом жити – і не скандалили, приводів посперечатися не було.

Обидвоє працювали в пристойних місцях, зарплат вистачало, якщо розподіляти кошти з розумом. Обидвоє хотіли дитину. Мені було все одно кого. А чоловік постійно повторював: йому потрібен тільки син, тільки спадкоємець. Але це відомий чоловічий заскок, я сильно і не замислювалася. Всі вони твердять про хлопчиків, а й дівчачими косичками ніхто не гребує: люблять і балують своїх принцес.

Так і в нашій сім’ї було, батько погрожував, що дівчата не потрібні. Але ми з сестрою жодного разу не відчули цього: обожнювали тата і він возився з нами більше мами.

Вагітність моя була важкою, збережень кілька. УЗД показало дівчинку, але чоловік не повірив. Мовляв, в його роді народжуються тільки сини, дівчини йому даром не треба. Він закипав, я над ним жартувала. Думала, він так з мене знущається: не можна ж всерйоз таку нісенітницю нести.

Коли я збиралася до пологового будинку, вже знала: буде кесареве. Чоловік віз мене з задумливим виглядом, і сказав перед входом:

– Народиш дівчинку – я на цьому поріг не з’явлюся. Мені дівчисько не потрібне.

І так сказав, що я йому чомусь повірила. Так що час у пологовому будинку виявився для мене тривожним, я нервувала.

Коли народилася дівчинка, і я прийшла до тями після наркозу, щастя заливало мене, весь світ змінився в хвилину. Я подзвонила чоловіку, захоплено щебетала в трубку, але він від’єднався мовчки, нічого не сказав. Я передзвонила, написала: думала, обрив зв’язку. Але він не відповідав.

Через кілька годин я попросила маму з’їздити додому: хіба мало, що могло трапитися. Але чоловіка вдома не було.

На виписку він не прийшов. Свекрухи і свекра там теж не було. Вони пропали всією сім’єю. Так ми і живемо вдвох, на щастя, квартира моя дошлюбна.

Чоловік так і не з’явився, свекрам внучка теж не цікава. Чекала я довго, я взагалі терпляча. Але дочка вже ходити почала – скільки можна? Я подала на розлучення.

Суд погодився з моїми доводами і розвів нас без зайвих формальностей. Аліменти колишній чоловік платить, строго нараховану суму.

Одумався він через півроку після розлучення, але мені не хочеться пояснювати дочці, хто цей дядько. І самій знати не хочеться, чому він пом’ятий і пошарпаний. Може, він вирішив змиритися з дитиною щоб було, куди прийти жити?

Свекри згодом теж почали тертися на порозі, але я налаштована обходитися без них. Хто знає, що ще вони викинуть, коли я буду особливо беззахисна?