Життєві поради

Моя дочка заявила мені про те, що вона вже доросла, і я не повинна втручатися в її життя. Коли донька пішла, я замінила замки в дверях

Мене звуть Ірина. У мене є доросла дочка, Віка. Їй нещодавно виповнилося вісімнадцять років. Вона закінчила школу і вступила до університету на платну форму навчання.

Нещодавно я повертаюся додому, а там моя донька речі збирає. І не тільки свої речі, а й дещо з побутової техніки. Радісна така, весела. Каже мені моя дочка:

– Мамуля, а я переїжджаю жити до Саші!

– А хто такий цей Саша? Ти ж навіть не познайомила мене з ним! Хто він такий? Ким він працює, і де ви будете жити? Я чомусь раніше про нього ніколи не чула, а тут ти мені заявляєш про те, що вже переїздиш до нього! Що це за справи?

– Що за доба середньовіччя! Я вже доросла і сама буду вирішувати, де і з ким мені жити! Не втручайся в моє життя!

Я не стала заважати своїй дочці, не стала сваритися і влаштовувати розборки. Я просто вирішила дати їй можливість бути самостійною і незалежною, як вона і хотіла.

Віка винесла з квартири величезні сумки. Вона забрала з собою і телевізор, і блендер, і мультиварку. Її хлопець допоміг їй все це занурити в машину і вони поїхали.

Я на наступний же день поміняла все замки. Я просто вирішила не ризикувати: своїй дочці я довіряю, а ось її Саші, якого навіть не знаю – ні.

Днів десять моя Вікуся мені навіть не дзвонила. Я знала, що колись вона піде жити до чоловіка, але ніколи не думала, що це станеться так рано. А потім Віка мені подзвонила. Я так зраділа: я ж подумала, що це вона за мною скучила. А вона мені і каже:

– Мамуля, а ти мені за навчання даси грошей?

– Ні, моя хороша! Ти ж уже доросла, а значить, повинна сама вирішувати свої проблеми. А я, як ти і хотіла, в твоє життя тепер не втручаюся.

– Ну, дякую тобі, мамо! Не очікувала я від тебе такого! – крикнула моя дочка і кинула трубку.

Ну і Вікуся! Вирішила бути самостійною, так будь нею. Всі свої проблеми вирішуй сама, а не проси допомоги у матусі.

Минуло ще три дні. Я вже почала думати про те, як переставлю меблі в кімнаті Віки, що викину, що нове куплю. Але ліжко поки вирішила не чіпати: а раптом Віка надумає повернутися?

І материнське серце мене не підвело.

Пройшло два тижні. Повертаюся я з роботи додому, а в під’їзді, біля дверей нашої квартири сидить моя люба донечка. З валізами і вся в сльозах.

– Чому ж ти мені не подзвонила?

– Та мені дуже соромно було! А ти що, не хочеш мене бачити?

– Хочу звичайно! Я за тобою дуже скучила!

Ми з Вікою затягли в квартиру її речі. Вона все по місцях розклала. Тільки ось мати Сашка телевізор вирішила не віддавати: мовляв, це плата за те, що Віка у їх квартирі стільки часу жила!

Саші двадцять сім років, він працює. Але коли Віка попросила його оплатити її навчання, то він їй відмовив. Тобто жити з Вікою він хотів, а оплачувати її навчання не хотів.

Мені дуже цікаво: а про що він взагалі думав, коли пропонував жити разом безробітній студентці-першокурсниці?

Явно не головою думав! А даремно! Треба ж хоч трохи думати і головою, думати наперед!

Вам також має сподобатись...