Тільки на старості років я оцінила всю “красу” громадянського шлюбу

Перший шлюб закінчився розлученням. Колишній чоловік відразу знайшов собі заміну, а вона поїхала до батьків у село. Іра працювала, а про особисте життя зовсім не думала. Жінка дуже любила свого чоловіка, та й молода вона ще була, встигне ще.

Йшли роки. Іра успішно просунулася по кар’єрних сходах і повернулася назад в місто. Там вона познайомилася з Віктором, який був куратором в її групі. Він був старший за неї, але імпонував як чоловік. Через два тижні навчання жінка усвідомила, що Віктор їй подобається. Їй було цікаво з ним спілкуватися, слухати його і дивуватися мудрості.

На той момент їй було 30, а йому – 45. Він запропонував їй з’їхатися. Незважаючи на те, що у нього було двоє дітей від попереднього шлюбу, Ірина погодилася. Вона швидко з ними знайшла спільну мову і замінила маму. Жінка світилася від щастя, адже думала, що знайшла нову сім’ю. Через п’ять років відносин Іра запропонувала узаконити відносини, на що її співмешканець відповів:

– Навіщо тобі цей штамп? Живемо, і добре!

Ірина знизала плечима, не хотіла нав’язуватися. Вони любили один одного, може, і справді немає ніякого сенсу ставати законним подружжям. Цивільний чоловік добре заробляв, шанобливо до неї ставився, виявляв любов – що ще треба для жіночого щастя?

Минуло 15 років. Діти виросли, у них з’явилися вже свої сім’ї. Цивільне подружжя зробили ремонт, купили нову машину і навіть будиночок за містом. Ніхто ні в чому не потребував.

Через рік Віктор захворів. На лікування йшли всі заощадження, з роботи довелося звільнитися. Ірина сама все тягнула і доглядала за ним. Вона не здавалася навіть в ті моменти, коли він став лежачим.

Діти рідко навідувалися і дзвонили. Вони жартували, мовляв, скоро видужає і всіх переживе. Ірина розуміла, що Віктору залишилося зовсім небагато. Рік мук закінчився. Він помер. Ірина сама займалася організацією похорону, а після поминок переїхала в приватний будинок. Тривала її самотність недовго.

Діти з’явилися на порозі і заявили, що вони прямі спадкоємці, а вона тут ніхто.

– Мама, батько все на нас оформив. Ми виставили все на продаж, можеш пожити, поки покупець не знайдеться. А потім назад до себе поїдеш, що тобі в місті одній робити? На нас не розраховуй, у нас свої сім’ї і турботи.

Ірина заплакала, адже такого від дітей вона явно не очікувала. Жінка 20 років виховувала їх і дарувала материнську любов. Їй було дуже прикро, але скаржитися було нікому. У 50 років вона залишилася ні з чим через свою доброту і скромність.

Вранці вона зібрала речі і поїхала до батьків. Так і живе там по сьогоднішній день.

Як дітей совість не гризе? Вони ж бачили, скільки зусиль Ірина витратила, скільки часу і грошей пішло на покупку нерухомості і інших цінностей … Заробляв ж не один батько! Але довести це нереально, на жаль.