Поїзд ледь зрушив з місця, а наглий татусь почав вимагати від мене, щоб я звільнила нижню полицю. Розповідаю, чим все закінчилося

Чудовий час для подорожей починається восени. Саме час набратися вражень перед зимівлею, намилуватися красою, що йде, насититися яскравими фарбами. Навіть їхати в поїзді і витріщатися в вікно – вже насолода.

Постукування коліс, чай в підстаканнику, розмови і книги, солодкий сон – щастя. Восени виходять найкрасивіші фото, а ще під час прогулянок не мучить ні спека, ні комарі.

І ось чергова довгоочікувана осінь, я спокійно, без нервування, купила собі зручні квитки, закачала в телефон нові альбоми і книги, вибрала вбрання і чекала своїх пригод. Хіба я не заслужила їх наполегливою працею?

Квитки я взяла в купе, на нижню полицю. Знаю, таких пасажирів, які постійно теревенять на предмет помінятися, але я люблю їздити по ходу руху знизу, і поступатися не збиралася нікому.

Сусідами виявилися подружня пара і два сина. Вимоги посипалися тут же. Першим зайшов глава сім’ї:

– І як вам їдется, дівчина?

– Спасибі прекрасно.

– А нашим дітям зовсім не так прекрасно. Вони не спатимуть нагорі, можуть впасти. Так що перекладайте свої речі наверх, нам нижня полиця потрібна.

– Це ви з провідником домовляйтеся. А я це місце собі вибрала і оплатила. Вставати не збираюся.

Мужик волав так, що не рятували навіть навушники.

Спершу кричав на мене. Потім на провідника: той зобов’язаний був змусити мене віддати йому моє місце. Провідник пояснив: найближча станція вже скоро, не вгамується – зійде там.

І ось я думаю, на що мужик сподівався? Він же сам, особисто квитки вибирав. А головне – чому б їм з дружиною обом нагору не залізти, вони зовсім молоді.