– Де це бачено, свекруха була ближчою за рідну матір? – обурюється мама. А ось так, ближча та й все

У дитинстві дуже рано навчилася обходитися без допомоги матері. Їй було не до мене, завжди були якісь важливіші та цікавіші справи. А все її виховання починалося і закінчувалося перевіркою моїх домашніх завдань та потиличниками, якщо я щось робила не так, як хотіла мати. Ось, власне, і все виховання.

Вона не прийшла ні на один мій концерт. Поки була жива бабуся, вона ходила на заходи, але мені було дуже важливо побачити в залі маму, але її не було. Бабусі не стало, коли я перейшла до п’ятого класу.

Навіть вітчим виявляв до мого життя більше інтересу, ніж рідна мати. Він допомагав мені робити костюми до свят і возив мене до величезної книгарні, де я могла вибрати собі книжку в подарунок. А ще він записав мене до бібліотеки, бо читати я любила завжди, а мати завжди не мала часу.

– Що ти до мене пристала зі своїми дурницями? Не бачиш, я дивлюся телевізор! Господи, можу я хоча б удома розслабитися, – кричала мама, коли я хотіла щось запитати чи розповісти.

Мама взагалі завжди вважала, що якщо я одягнена, нагодована та ходжу до школи, то вона свої материнські обов’язки виконала. Розмовляти зі мною, вислуховувати, давати поради – це все вже надмірності. Десь в шостому класі я зрозуміла, що чим рідше я маму чіпаю, тим краще для всіх. Я припинила з нею намагатися спілкуватися.

Вітчим пішов від нас, коли я пішла до дев’ятого класу, це було дуже боляче, бо ми з ним непогано спілкувалися. Він намагався брати участь у моєму житті, водив до театру, цікавився не лише моїми шкільними оцінками. Після розлучення з моєю мамою я його більше не бачила. Дуже шкода, але я вдячна, що він хоч би був у моєму житті.

Коли ми з мамою лишилися вдвох, то жила кожна сама по собі. Вона купувала мені одяг і ходила на шкільні збори, годувала мене, але на цьому все й закінчувалося. Це давало мені повну свободу дій. Я не потрапила в погану компанію лише тому, що взагалі не любила спілкуватися з людьми. Комфортніше було вдома за книжками.

Після школи я не змогла вступити на бюджет, а мама відмовилася оплачувати моє навчання у виші. Я пішла працювати. Поміняла безліч місць, доки не зупинилася в одній компанії, куди мене взяли менеджером. Там у двадцять років я познайомилася зі своїм чоловіком.

Він якось швидко зміг привернути до себе, я довірилася йому. Він запропонував вийти за нього заміж, і я погодилася. Жити ми після весілля прийшли до його батьків, щоби накопичити грошей на окреме житло. І тут у мене стався розрив шаблонів.

Батьки чоловіка мене прийняли неймовірно тепло. З батьком чоловіка у мене теж чудові стосунки, але його мама мені набагато ближча. Для мене це якась чудо-жінка.

Свекруха жодного разу не дорікнула мені за те, що я не вмію добре готувати, все пояснювала без крику і закочування очей. Коли я захворіла, вона сиділа біля мого ліжка, обтирала обличчя та руки вологим рушником, стежила, щоб я їла та вчасно пила пігулки.

Коли я приходила з роботи на межі істерики, вона питала, що сталося, вислуховувала, давала поради, обіймала і просто гладила по голові.

Їй вдавалося дбати так, що це не душило, не напружувало, не змушувало почуватися зобов’язаною. Для мене це було дивно, але мені дуже подобалося відчувати себе частиною сім’ї. Я без задньої думки почала називати свекруху мамою, а вона не протестувала.

Рідна ж мама, яка зазвичай не виявляла інтересу до моєї персони, після заміжжя стала мені стандартно раз на тиждень дзвонити. Мабуть, це був якийсь незрозумілий мені ритуал: зателефонувати, відчитати, що я зовсім не дзвоню, уточнити, чи все в мене добре і повісити слухавку.

Про мою вагітність мама теж дізналася далеко не перша, що її дуже образило. Як це так – дочка не їй першій про це розповіла. Та я не маю звички щось їй першій розповідати. Звідки їй взятися?

– Правильно, пішла в іншу хату, до матері і справи ніякої немає, – не забувала сказати мені мама при кожній нагоді.

Свекруха казала, що це так може виражатися ревнощі, адже мама звикла, що раніше я завжди була поруч, а тепер уже ні. Пророкувала, що згодом це пройде, але щось досі не минулося. Адже я одружена вже дванадцять років.

За цей час ми з чоловіком народили двох дітей, купили свою квартиру, допомогли свекрам збудувати будинок за містом. Зі своєю мамою я спілкуюся нечасто, мені все ще некомфортно з нею, немає бажання чимось ділитися і розповідати. Ось зі свекрухою інша справа.

Наші діти часто проводять час у батьків чоловіка. Мама теж кликала кілька разів онуків, але задоволення від цього не отримав ніхто, тож у гості до другої бабусі діти їздять рідко і лише разом із нами. Ми з чоловіком до моєї мами теж їздимо рідко, тому що розмовляти особливо нема про що, а сидіти і напружено мовчати якось безглуздо.

Мама на це чомусь дуже ображається. Її обурює, що до свекрухи я їжджу при першій нагоді, а до неї дуже і дуже рідко. Їй незрозуміло, як свекруха може бути мені ближчою, ніж вона, рідна мама. А дуже просто може – свекруха дала мені відчути себе потрібною, зробила мене частиною своєї сім’ї. А мама завжди наголошувала на тому, що вона окремо, я окремо.

Я не розумію, навіщо вона намагається перетягнути зараз ковдру на себе. Допомагатиму я їй, це мій обов’язок, але любити її, ділитися теплом і проводити з нею час я не повинна. У мене немає такої внутрішньої потреби.