Чоловік дорікав, що ми мало відкладаємо. Взявся вести бюджет сім’ї сам, тепер ми взагалі ледве кінці зводимо

Після весілля ми з чоловіком одразу вирішили, що бюджет у нас буде спільним. Я не розумію роздільного бюджету в сім’ї, це вже схоже на сусідство. Чоловік мене в цьому питанні підтримував, тож гроші почали йти до спільного казана. Перші два роки проблем із фінансами у нас не було.

Ми жили у моїй квартирі, обидвоє заробляли нормальні гроші, кредитами не обвішані, дітей не було. Жили ми на втіху – смачно їли, їздили у відпустки, купували те, що хочеться, відпочивали так, як хочеться. Ми обидвоє розуміли, що скоро вся ця вольниця закінчиться.

На третій рік ми вирішили, що час і честь знати. Почали планувати дитину, що вийшло у нас швидко. У принципі особливих проблем не очікувалося. Житло своє, зарплата чоловіка зможе нас прогодувати, але жити, звичайно, доведеться скромніше, таки декрет – це фінансова ямка.

Квартира, де ми жили, була однокімнатна. Жодних проблем, поки дитина маленька, але потім доведеться розширитися, щоб усім вистачило місця та було комфортно.

Було вирішено, що трохи відкладатимемо гроші. Адже я буду в декреті, отже, витрати на проїзд, косметику, одяг та інші мої потреби можна буде скоротити. Звичайно, це не означає, що мені треба було у всьому відмовляти, але все-таки.

Рішення прийнято, стали його втілювати у життя. Як і в багатьох сім’ях, у нашому бюджеті завідувала дружина, тобто я. До декрету особливо вигалятися не доводилося, а потім я стала викручуватися, як могла, щоб і жити нормально, і відкладати примудрятися.

Відстежувала знижки та акції у найближчих магазинах, зібрала всі можливі карти знижки по рідні, брала участь у спільних закупівлях, вивчала економні рецепти. Загалом, голь на вигадки хитра, я примудрялася із зарплати чоловіка платити квартплату, нормально годувати сім’ю, купувати необхідні речі та ще щось відкладати на майбутню іпотеку.

Не скажу, що це було просто, але я втягнулася. Навіть якийсь азарт з’явився – заощадити якомога більше, щоб відкласти ці гроші. Та ще й зробити це так, щоб не вплинуло на якість життя сім’ї.

Чоловік у мої справи не ліз, повністю довіряючи тому, що я роблю. З постійних подразників була тільки свекруха, якій завжди здавалося, що я економлю виключно на її синові. Але вона як муха – дзижчить, дратує, але особливо не шкодить.

На другому році декрету чоловік вирішив поцікавитись, скільки в нас уже накопичено. Я озвучила суму, яка чоловікові не сподобалася.

– А чого так мало? – зморщив ніс він.

– Хм, скільки ж ти чекав там побачити? – На мій погляд, при його зарплаті та нашому становищі, цілком пристойно вийшло.

– Ну, вдвічі більше, приблизно. Мабуть, мама права, економія – це не твоє.

Я спалахнула і сказала чоловікові, що коли він такої думки про моє вміння вести справи, то нехай тепер сам цим і займається. Він згідно з кивнув, мовляв, умови прийняті.

Чоловік взявся за справу докладно. Завів спеціальний зошит, усе записував, чеки підклеював, кожну копієчку враховував. До магазину зі списком ходив, із мамою своєю радився, бо я відмовлялася давати якісь рекомендації. Економія ж – це не моє, от нехай із мамою і розбирається.

Перший місяць був цілком провальним. Довелося витягувати гроші з скарбнички, бо чоловік був на нулі вже двадцятого числа.

– Нічого, зате я зрозумів, що зробив неправильно, наступного буде все добре, – бадьорився чоловік, а я кивала. Так, так, обов’язково буде.

Мене дратувало те, що відбувалося, тому що за весь час накопичень, я жодного разу не брала грошей з нашої скарбнички. Це було табу. Який сенс взагалі тоді заводити скарбничку, якщо з неї постійно тягати гроші, навіть по дрібниці?

Але чоловік із зарплати урочисто повернув туди все, що було взято, а з рештою бюджету став крутитися. І знову нам не вистачило дожити до наступної зарплати. Знову довелося лізти в скарбничку.

Коротше, чоловік уже півроку і так, і так намагається викрутитися, щоб нам вистачило. Поки що найбільшим його успіхом став вихід у нуль. Тобто коли його зарплата закінчилася рівно за день до наступної зарплати. Накопичень у нас, зрозуміло, не побільшало. Навіть поменшало, бо чоловік не все поки повернув.

Я не лізу зі своїм “а я говорила, а ти не слухав”. Чекаю, коли чоловік сам прийде до висновку, що навіть за підтримки своєї наймудрішої мами йому не вдається витрачати гроші раціональніше, ніж це робила я. Судячи з приреченого погляду, чекати мені залишилося недовго.

Прикро, звичайно, за півроку я б ще якихось грошей накопичила, але нехай це буде наочним уроком чоловікові – не можеш, так і не лізь.