– Ти й у декреті нічого не встигаєш, яка тобі робота? Вдома сиди, – заявив чоловік
Ми живемо у квартирі свекрухи вже три роки. Прийшли сюди одразу після весілля, щоб було зручніше збирати на свою квартиру. Я відразу знала, що просто мені не буде, бо свекруха дуже вимоглива людина, яка має гору своїх правил, а будь-яке відхилення від них вона вважає саботажем.
Поки я працювала, було легше. Свекруху я бачила тільки ввечері, хоч вона і за цей короткий час встигала висловити мені своє невдоволення то тим, то іншим. А потім настала вагітність, мені довелося перейти спочатку на віддалений формат роботи через постійно погане самопочуття, а потім взагалі піти в декрет.
Роботу вдома свекруха та чоловік роботою не рахували. Тому домашньої роботи у мене побільшало.
– В офіс тобі не ходити, встаєш пізніше за всіх. Можна і посуд помити, і вечерю приготувати, – вважала свекруха.
Але фактично це зробити неможливо. Хоч із дому працювати, хоч із офісу, а роботи менше не стає. Зі всіх плюсів тільки те, що не потрібно витрачати час на дорогу. Але свекруха сама працювала біля будинку, тому приходила хвилин за п’ятнадцять після закінчення мого робочого дня.
– Цілий день удома сидиш, а вечерю знову мені готувати!
– Та я тільки працювати закінчила, зараз приготую.
– Сиди вже, сама зроблю, від тебе не дочекаєшся!
Я пробувала готувати вдень, але години обідньої перерви не завжди вистачало. Тому тема вечері виринала регулярно. Свекруха ще й синові на мене скаржилася, що я цілими днями сиджу вдома, а їй після роботи ще й готувати доводиться.
Коли народилася дитина, стало взагалі ні до чого. Син вимагав багато уваги, часто плакав та погано спав. Лікарі говорили, що все нормально, переросте і буде спокійнішим. Так і сталося, але перші півроку були для мене якимось нескінченним жахом.
Я спала короткими уривками кілька разів на день, рідко, коли вдавалося захопити відразу більше години сну. Найбільше я собі нагадувала зомбі – рухи повільні, зв’язок із реальністю втрачено, сил тягати ноги немає. Про зовнішній вигляд я взагалі мовчу. Він мене цікавив найменше.
Звичайно ж, на думку свекрухи, я все робила неправильно, і саме тому син був такий неспокійний. На ведення домашнього господарства у мене не залишалося сил. Та що там, у мене не вистачало сил навіть поїсти іноді.
– Ти неправильно вибудовуєш свій час, тож нічого не встигаєш. Я як до тебе в кімнату не зазирну, ти спиш. Мені допомоги взагалі ніякої немає, – висловлювалася свекруха при кожній нагоді.
Це було неправдою, але сперечатися з мамою чоловіка – собі дорожче. Я просто відмовчувалась, сил влаштовувати розбір польотів у мене не було. Чоловік, на якого звалювалася інформація про те, яка в нього нікудишна дружина, мені до певного часу нічого не висловлював, просто просив по можливості допомагати мамі.
З маленькою дитиною на руках у мене таких можливостей мало, але я старалася. Знала, що свекруха знайде, до чого причепитися, але вирішила, що нехай краще лається на те, що я зробила щось неправильно, ніж те, що я взагалі нічого не зробила. А вимог ставало лише більше.
– Вологе прибирання у квартирі з немовлям треба робити щодня. Саме вологе, щоб пил по кутах не ганяти, бо потім алергії будуть, – говорила вона.
Але щодня вимивати трьохкімнату квартиру – це лихо, я вам скажу. Тим більше, що у свекрухи в квартирі багато килимів, які спочатку потрібно пропилососити, потім почистити руками, а тільки потім помити поверхні, що залишилися. Один раз на тиждень такий подвиг ще можна зробити, але щодня?
– Ти щось інше готувати вмієш, крім тушкованої картоплі та смаженої курки? Харчування має бути збалансованим та різноманітним. Ти так чоловікові шлунок зіпсуєш, а потім і своєму синові проблеми забезпечиш.
У мене син з рук не злазить, тільки його в ліжечко – він ревіти починає.
– Гуляти з дитиною треба щодня. Температура у тебе? Тим більше потрібно виносити дитину на свіже повітря, а кімнату провітрювати в цей час! Ти тепер мати, ти маєш насамперед про дитину думати.
Через чергове провітрювання свекрухи ми з сином обидвоє і застудилися. Тільки його я вилікувала, а ось мій організм відновлюватись не поспішав.
До саду нам ще півтора роки, а я вже не можу вдома, у мене зносить дах. Чоловік все частіше стає на бік мами, теж намагається повчати. То сорочки йому не так попрасовані, то він свої зимові черевики знайти не може, то їжу з собою я йому не упаковала. Я зрозуміла, що якщо найближчим часом не вийду на роботу, то просто збожеволію.
Поговорила на цю тему із чоловіком. Моя сестра погодилася посидіти з сином, у неї свій такого ж віку, але їй допомагає її свекруха та зовиця. Звичайно, не безкоштовно, але гроші там зовсім невеликі, суто символічні можна сказати.
– Яка робота? А вдома одна мама ламатиметься? – обурився чоловік.
– Я після роботи їй допомагатиму, як це й раніше було.
– Ти й у декреті нічого не встигаєш, яка тобі ще робота? Удома сиди, дитиною та побутом займайся. Придумала ж – дитину на чужу людину, сама на роботу, а дім і дитина по боках, – розлютився чоловік і показав, що тема закрита.
Свекруха при розмові не була, але їй потім, мабуть, передали. Вона сказала, що син абсолютно правий, мені спочатку потрібно навчитися вести побут і дбати про дитину, а потім уже намагатися поєднувати. Поки що ж у мене ні те, ні інше не виходить.
Тримаюся вже з останніх сил, відчуваю, що скоро зірвусь, і чоловік з його мамою почують про себе багато цікавого. Мені здається, що мій шлюб приречений, не в останню чергу через старання свекрухи.