І мати ти ніяка, і дружина. І водити теж не вмієш! — Я везла свекрів і слухала їхні нападки

Свекруха та невістка за визначенням дружити не можуть. Інтереси вони різні, розумієте? Дружба можлива або за якоюсь лінією, окремою від шлюбу, загальне хобі, наприклад. Або давним-давно знайомі. А просто на підставі нової спорідненості спілкування так собі.

Приклад: на вихідні невістка спланувала романтично поїхати на уїкенд, а свекрусі без сім’ї на дачі світ не милий — що робити? Або як вирішити, чий борщ смачніший?

Мудрі свекрухи намагаються прийняти невістку, намагаються стримати ворожість, і з роками пристойна поведінка переростає у справжню спорідненість. Дурні бабки можуть і сина втратити, а хіба невістки спочатку хочуть війни?

Але даються взнаки і принципи виховання, і оточення. Варто було б зрозуміти: ми всі різні, всі інтереси заслуговують на визнання. Але на жаль, на жаль…

Ось моя мама мені нареченого сільського хотіла. Щоб міг і корову подоїти, і корівник підлатати. Щоб можна було довірити і мед відкачати, і курку зарубати.

А моя інтелігентна міська свекруха вважала, що зі мною ні в оперу не сходити, ні по-французьки за сніданком. Та й із друзями своїми нафталіновими не знайомить. А що? Всього одну вежу пейзанською назвала, іншу ельфовою, і то жартома.

Але свекруха вирішила, що син помилився з вибором. Що порозуміється зі мною, а одружуиться з Мариночкою, що підібрали йому, як племінну кобилу. Тільки ось і принцу англійському колись принцесу Діану підібрали, це щастя нікому не принесло.

А я хоч і сільська, в Італії бувала не раз, і під вежами кілька весіль зняла, я дорогий фотограф. І говорю італійською та англійською, але свекруха їх не знає. Тому твердить синові, коли мені клієнти дзвонять:

– Хто знає, чим вона у тій Італії займається? Ворочить щось, а перекласти нікому!

Але чоловіка я до свого бізнесу долучила, встиг побігати помічником. Ми так і познайомились, роботу він шукав. Там зрозумів, що мені не до флірту. Фотограф – робота адова. Колінки тремтять від втоми, а фотографії самі себе не оброблять, орю вдень і вночі навіть удома.

А свекруха веде три уроки французької на день у приватній школі та вважає себе інтелігентною. От і лізе до чоловіка з Мариночкою від неробства. То додому закличуть, а там якраз Мариночка зазирнула. То просять її відвезти кудись.

Днями дзвонить мені свекруха о п’ятій ранку:

– Ти ж не на зйомці? Нам у село треба терміново з’їздити, відвезеш нас?

– А що, на рейсовому автобусі не можна?

– Ні, на що нам тоді діти?

Везу їх, треба пошанувати. Везу і слухаю: ось і робота в мене безглузда, треба народжувати, а не бовтатися. Але кого я взагалі можу народити, у мене соцпакету немає, і зарплати теж не буде. Треба було бути розумнішою. Ось Мариночка добре влаштувалася, а мені хтось грішми допоможе? Це вони так обережно відхрестилися від онуків.

Треба те, треба се… Мене вже трясе. А на вулиці темно та туман.

Тут на зустрічку машина вилітає в тумані, я якимось дивом кермо вивернула, ледве вписалася в поворот і зупинилася на узбіччі, руки тремтять.

– Та ти нас хотіла вбити! От треба було Мариночці дзвонити, хай би нас відвезла. Вона чудовий водій, не те, що ти.

– Треба було, — процідила я, — то дзвоніть! Телефонуйте та виходьте на зупинці.

– Ну навіщо ж одразу так, — заюлила свекруха. — Заспокойся, ти взагалі не здатна розуміти гумор і тримати себе в руках.

Але я справді довезла їх до зупинки. Вигнала з машини та поїхала. Нехай їх хоч рейсовий автобус везк, хоч Мариночка. А мені ці нарікання і розмови під руку не потрібні, я ще пожити хочу. І чоловік, якщо не може батьків вгамувати, чи потрібен?