Сестра доводить маму своїми істериками і забороняє бачитися з онукою через кошеня

Наш тато помер кілька років тому, і мама потім більше ні з ким не зустрічалася. Тата ніяк не могла забути. Не складалися в неї інші стосунки. Одна нас із сестрою виховувала.

– Мені так краще, – тихо говорила вона, – Навіщо до кого ще звикати?

Ми з сестрою після школи поїхали зі свого містечка. Я вступила до райцентру до училища, а сестра через три роки до столиці поїхала. Потім я повернулася, на роботу влаштувалася, одразу в рідному містечку вийшла заміж. Сестра у столиці осіла. Вивчилася, знайшла собі хлопця з квартирою і теж зіграла весілля. Потім приїжджала кілька разів на рік, та й ми до неї періодично моталися.

Мама думала я поживу у неї, навіть разом із моїм чоловіком мене до себе кликала, але я за час навчання звикла до самостійності. Якось неправильно це, коли дві господині на одній кухні. А потім спільний побут не завжди зближує.

Ми з чоловіком зняли житло неподалік мами. Дітей заводити не поспішали. Спочатку хотіли грошей підзбирати, свою квартирою придбати, для себе пожити теж було б непогано.

Сестра, навпаки, незабаром завагітніла і поспішила повідомити нам цю приголомшливу новину. Я, звичайно, зраділа, а щастю мами межі не було. Дня не проходило, щоб вона не обговорювала зі мною особисто або по телефону швидкий додаток до сімейства. Сестра теж дзвонила, вітала, хвилювалася за неї.

Після народження малюка, яку назвали Аліною, мама поїхала до столиці, допомагати сестрі з дитиною. Думала на місяць чи близько того. Перед від’їздом вона вся світилася, а повернулася чорніша за хмару, дуже скоро.

– Недобре у них там, – сказала вона мені після повернення, – Недобре. Лаються з будь-якого приводу, говорять і ніби не чують один одного. Дитина плаче весь час. Думала, це я винна, впала до них на голову, але ні.

Твоя сестра чоловіка за очі брудними словами поливає, він мені на неї скаржиться. Навіть ніяково якось. Важко перебувати поряд із ними. Тому й поїхала. Думаю, вони розійдуться, не зараз, так через рік. Тільки малу шкода.

Я ще вагалася. Дитину все ж таки народили, і сестра про розлучення навіть не заїкалася мені ніколи. Ну мало – пологи, нерви, зміни в житті, може з грошима якесь напруження. Звикли до нових обставин життя, прилаштуються один до одного.

Я маму заспокоювала. Потім наче справді все налагодилося. Сестра весела дзвонила.

Однак мамине чуття не підвело. Сестра розлучилася за три роки. Вона з’явилася в маминій квартирі з речами та дитиною, зовсім розбита, у сльозах. Як тут мамі не сприйняти її? Тим більше, що єдина онука раптом виявилася зовсім поруч.

Сестра почала отримувати від чоловіка хороші аліменти, незабаром змогла з’їхати від мами на орендовану квартиру, знайшла пристойний садок для Ліни, сама влаштувалася на роботу.

Ось тепер переходжу до найголовнішого. Ліна подорослішала, пішла до школи, і сестра вважала, що настав час подумати про власне щастя. На периферії в неї з’явився хтось, із ким вона проводила час. Потім почала кликати залицяльника до себе додому, в такі дні підкидаючи Ліну до бабусі або, рідше, до мене. Мама тільки щаслива була бути з онукою, тим більше дівчинка розумна росла, слухняна.

Все було добре, всі задоволені, але кілька днів тому мама підібрала біля будинку покинутого хворого кошеня. Пухнаста лапочка, зовсім мила нещасна істота. Мама його вилікувала, хотіла було віддати комусь, але не змогла. Такий гарненький! Та й кошеня звик до будинку, до мами.

А у племінниці раптом виявилася алергія на шерсть. Нежить, сльози з очей. Сестра тут же насіла на матір, заявила, що тварині не місце біля її дочки, наполягала на тому, щоб кудись її віддати.

– Кому я його тепер віддам? – сумувала мама, – Та й кому такий потрібен?

– Не все одно? – Кричала сестра, – Сусідським дітям віддай, у притулок, просто надвір викинь. Невже не розумієш, що шкодиш своїй онуці?

– Ми у відповіді за тих, кого приручили, – зі сльозами на очах відповідала мама, – Підло кидати беззахисну істоту напризволяще! Чи є, мабуть, інший вихід?

– Який ще вихід? З кішкою замість онучки нянькатимешся? А Ліна що? Як я її тепер до тебе приведу, коли тут навколо шерсть котяча!?

– Та я прибираю все, дитинко, – шепотіла мама, – Не галасуй так! Чисто у мене. Кошеня в кімнаті, замкнене, побуде, поки Ліна тут. Може й не буде нічого страшного.

– Нічого? Страшного? Та знаєш ти… Алергія – це серйозно.

– Шкода його просто…

– А рідної внучки не шкода, значить? Як тоді хочеш! Чудово! Можеш взагалі більше до дитини не підходити! Без тебе якось обійдемося.

Мама мені дзвонила потім, вся в сльозах, казала, що сестра пішла не попрощавшись, сказала ноги її і Ліни більше в її квартирі не буде.

– Як же я без Аліночки тепер? – Голосила вона, – Ти вже подзвони їй! Поговори чи що! Може, придумаємо щось?

Я, чесно кажучи, здивувалася. Як же так? Мати по душевній доброті з онукою водитися, себе не шкодує, аби дочка була задоволена, долю свою влаштовувала ні на що не відволікаючись, а ця невдячна дочка ще умови якісь диктує?

Чи можна ж якийсь компроміс знайти? Наприклад, мама могла б гуляти з онукою де-небудь, щоб Ліна котячу шерсть носом у квартирі не хапала. Але тоді, звичайно, про жодні нічні зустрічі моєї сестри не може бути й мови.

Сестра влаштувалася якось, і свою обіцянку виконала. До матері Ліну вже другий тиждень не приводить. Днями племінниця сама зателефонувала бабусі, просилася до неї, плакала. І мама теж плаче, мені дзвонить, просить поговорити з сестрою, за онукою скучає і тиск у неї завжди високий. Просто жах якийсь.

Я сестрі кілька разів дзвонила, соромила її, просила припинити бовтати нерви матері. Мені самій уся ця ситуація зовсім не подобається! Скільки це ще може тривати?

– Ну не хоче вона з кошеням розлучатися, так це ж її справа. Вона прив’язалася до нього, навіщо її мучити за це? Дай їй з Ліною тільки бачитися, чи в тебе вдома, наприклад, чи в парку.

– Не твоя ця справа, – тут же заявила мені сестра, – Ось будуть свої діти, тоді подивимося як заспіваєш! А поки не лізь зі своїми порадами.

І слухавку кинула.

Мій чоловік також переживає. Бачить, що через матір на мені зовсім обличчя нема. Сказав, щоб я не втручалася, чужі поради мало кому допомагають.