Батьки відмовилися мені допомагати, коли я з донькою пішла від чоловіка, єдине, що говорять: – Ми ж тебе попереджали, що так буде!

Те, що батьки в мене люди дуже принципові й уперті, для мене одкровенням не було. Ще в дитинстві я відчула на собі всю красу такого характеру. Зі мною могли тижнями не розмовляти “з принципу”, щоб я краще відчула свою провину.

Мене могли залишити без подарунка на новий рік за провину, зроблену навесні. З принципу мені не стали оплачувати навчання, коли я не вступила до бюджету туди, куди хотіла. Усе це було важливою позицією батьків.

Але мені здавалося, що всьому є межі. Одна справа принципово виконати свою обіцянку щодо подарунка, інша – не допомогти своїй дочці, коли в цьому є життєва необхідність. Мої батьки вчинили саме так.

Я змирилася з тим, що мені довелося вчитися на спеціальності, яка мені не дуже подобалася. Куди хотіла – не пройшла балами, а принципові батьки відмовилися платити за навчання. Довелося йти туди, куди змогла вступити. Тоді в мені билася міцно завчена з раннього дитинства істина – без освіти ти ніхто.

В університеті я навчалася неохоче, аби не відрахували і не перевели на платне, а особливої ​​запопадливості я не виявляла. Жила у гуртожитку, це була ще одна важлива позиція батьків.

– Щоб знала, як у житті буває. Ось погано будеш вчитися, все життя в гуртожитках проживеш. І не за такими веселими, як ваш студентський, – примовляла мама.

На останньому курсі університету я познайомилася із майбутнім чоловіком. Він був душею компанії і зачарував мене одразу. У ньому було щось таке безбашенне, що мені було незбагненно.

Сама я була затиснута в рамки батьківських принципів та стереотипів. Закрутилось у нас швидко, але переходити на наступний рівень стосунків ми не поспішали. Попереду були випускні іспити та диплом.

Після закінчення університету я таки познайомила батьків із обранцем. Мені здавалося, що зустріч пройшла добре, але після того, як за ним зачинилися двері, мама з татом влаштували мені головомийку. Мій вибір їх не вразив і це ще м’яко сказано. Чого я тільки того вечора не наслухалася.

У результаті мені було сказано, що якщо я все-таки вийду за нього заміж, то можу забути про будь-яку допомогу та підтримку з боку батьків. І вперше в житті я пішла наперекір їхньому рішенню, заявивши, що й так надто довго жила за їхніми лекалами, а тепер хочу вчинити так, як у мене бажає душа.

Батьки сказали, що маю двадцять чотири години, щоб зібрати речі та залишити їхню квартиру. Більше мені не сказали тоді ні слова, наче я пусте місце.

Речі я зібрала, наречений допоміг мені все забрати, батьки навіть не вийшли мене проводити. А за тиждень ми поїхали на малу батьківщину мого коханого.

Його сім’я теж не захопилася нашими відносинами, це було помітно. Але заважати нам не стали, надавши бабусину квартиру для проживання. За місяць зіграли весілля. Мої батьки навіть не відповідали на мої повідомлення та дзвінки, тому не дивно, що на весіллі їх не було.

Виявилося, що заміж я вже виходила у положені, через сім місяців у нас народилася дочка. На той момент відносини з чоловіком почали псуватися. А після народження дитини все зовсім розладналося. Дівчинка у нас неспокійна, тож причин для скандалів вистачало. Збиралася втома, безвихідь і все це виплескувалося в сварки, яких раніше я спробувала б уникнути.

Сильно ще давило на психіку, що мені не було кому навіть виговоритися. Батьки не відреагували ні на повідомлення про народження онуки, ні на наступні мої дзвінки та смс. Близьких стосунків зі свекрухою у мене не вийшло, подруг у новому місті я не завела, а ті, що були, жили в іншому місті, вантажити їх телефоном своїми проблемами не хотілося.

Чоловік став дедалі дратівливішим, почав випивати. Після роботи додому він не поспішав, міг з’явитися далеко за дванадцяту у п’яному стані. Умовляння не допомагали. А коли він у такому стані став підіймати на мене руку, я зрозуміла, що це треба припиняти. Зібрала речі, доньку, гроші на квиток до дому та поїхала.

Я дуже сподівалася, що батьки не відмовлять мені у допомозі в такій ситуації. Які тут принципи, але помилилася. Двері мені відчинили, але навіть у квартиру не пустили. Сказали, що мене попереджали про наслідки, і свій вибір я зробила.

Ночувала я у подруги, яка погодилася мені з дочкою дати притулок. Вона та її сім’я виявили стільки турботи про мене, скільки не виявили батьки. Я почала жити у бабусі подруги, яка погодилася не лише терпіти у себе в домі незнайому дівчину та немовля, а й допомагати мені з дитиною, щоб я могла вийти на роботу. З грошима спочатку теж допомогла подруга та її сім’я.

Вже півроку, як ми з донькою живемо у бабусі Даші. За цей час я розлучилася із чоловіком, який був лише за таке вирішення ситуації, навіть обіцяв платити якісь аліменти. А родина подруги стала моєю сім’єю. Виявилося, що може бути й таке, що чужа родина дає тобі більше за рідну.

Із батьками зв’язок не підтримую. Телефон я змінила, де живу, вони не знають. Я не ховаюся, але й на контакт із ними йти немає жодного бажання, хоч бабуся Даша і каже, що треба вміти прощати. Але я вважаю, що є речі, які вибачити неможливо.