Поставила дітям умову – або вони мені допомагають, або я продаю квартири, які я ж їм подарувала, щоби зібрати собі грошей на хороший інтернат

Ми з чоловіком у дітей вклали дуже багато. Спочатку мені довго не виходило завагітніти, хоча ми дуже старалися. А коли вже перестали на щось сподіватися, то у нас народилася спочатку дочка, а за чотири роки син.

Звичайно, довгоочікуваним дітям було дано все, ми з чоловіком зі шкіри геть лізли, щоб донька і син нічого не потребували. Не балували надмірно, намагалися виховати добрими людьми, але про їжакові рукавиці не йшлося. Мені здавалося, що ми робили все правильно.

Хороша освіта, репетитори, оплата всіх їхніх захоплень – все це в них було. Про модний одяг та всякі телефони-плеєри-комп’ютери я не говорю. Діти радували нас своїми успіхами, ми проводили вихідні та свята разом, усією родиною.

Видали заміж дочку, чекали на онука, і тут не стало чоловіка. Для мене це був сильний удар, але я не могла собі дозволити розклеїтись – дочці потрібна була моя підтримка, в її становищі такі потрясіння небезпечні. Не хотілося, щоб вона ще й через мене нервувала.

Дочка з чоловіком одразу після весілля стали жити у квартирі, яка дісталася мені від мами. Коли за кілька років одружився син, то йому я віддала квартиру свекрухи. Але обидві квартири не переоформлялися, за документами все було оформлено на мене.

Свого часу ми з чоловіком вирішили, що все майно оформлятимемо на мене, оскільки у нього були проблеми зі здоров’ям. Розумію, що всі люди раптово смертні, але тоді чоловік твердо сказав, що маю більше шансів його пережити. Я сперечатися не стала тоді, яка різниця, що буде потім. А він нам долю пророкував.

Позаторік я пішла на пенсію. За законом я давно вже пенсіонерка, мені сімдесят шість років, але я працювала, поки відчувала сили. Коли ж почалася вся ця плутанина через вірус, вирішила, що настав час на спокій, працювати з дому, як молоді, я не могла, а просто займати місце в штаті не хотіла.

До цього моменту старший онук уже ходив до школи, а донька з чоловіком планували другу дитину. Син же з дружиною рік як народили первістка. Якщо зі старшим я ще допомагала, то тепер таких сил у мене не було. Але діти моєї допомоги й не просили.

А ось мені їхня допомога знадобилася б, але я її не отримувала. Іноді так ноги болять, що в магазин не вийти, хоча пройти всього нічого. Телефонуєш дочці – зайнята, не може сьогодні. Телефонуєш синові – теж весь у справах. Коли прийдуть – незрозуміло. Кажуть, замов собі доставку, але я з технікою не дружу, натискаю чогось не те, а потім все поламається або гроші спишуть.

На свята діти приходили, подарунки дарували. Але скільки свят на рік? А допомога часто потрібна.

Нещодавно спину прихопило так, що з ліжка підвестися не могла. Перелякалася, такого ніколи не було. Потім начебто встала, розходилася, але все одно болить. Попросила сина машиною відвезти до поліклініки. На громадському транспорті поїхала б, та страшно, раптом прихопить по дорозі, а зараз не дочекаєшся, щоб перехожі допомогли.

Син відповів, що працює до пізнього вечора, щоб я дочці дзвонила, зять теж при машині. Дочка порадила викликати таксі, зять зі зміни стомлений спить. Зрозуміло, мені стало все.

До лікарні мене відвезла сусідка, коли побачила, як я сходами ледве шкутильгаю. Навіть просити не довелося, сама запропонувала. Ще й додому потім доставила – й часу не пошкодувала, і від грошей відмовилася.

Увечері я подумала-подумала та й вирішила, що треба все в свої руки брати. Наступного дня попросила подругу із соцзахисту порадити мені гарний інтернат для людей похилого віку. Вона сказала, що всі хороші тільки платні, але там все за вищим розрядом, у деяких навіть є басейн. Хоча й ціни там теж чималі.

Тоді я попросила дітей терміново приїхати до мене. Дуже наполягала, вони побурчали, та приїхали. Я їм і сказала, що вони мені допомагають, або я йду в інтернат. Але, щоб туди піти, треба буде заплатити кругленьку суму, а для цього доведеться продати все майно. До цього числа входять і квартири, де вже так довго живуть діти зі своїми сім’ями.

– Ти нас шантажувати вирішила? – спитала дочка, а очі так і сяють. – Ну, так це низько, мамо, негідно.

Син із сестрою був згоден, його теж не порадувала моя умова.

– У нас діти, кредити, а ти ось так через блаженство нас на вулицю виставиш? – продовжувала дочка.

– Наче ми тобі не допомагаємо. Чи треба по першому дзвінку все кидати і до тебе бігти?

Такими поглядами вони дивилися на мене, що мені захотілося назад свої слова забрати. Справді, своїх же дітей без даху над головою залишаю, своїх же онуків. Але потім згадала ту безпорадність, страх і самотність, коли я з ліжка піднятися не могла і вирішила, що відступати не буду.

– Ви почули мої умови. Я не прошу багато чого, але свої дні хочу провести не в очікуванні самотньої смерті, не в страху, що мене знайдуть через кілька тижнів по запаху. Я вам дала все, що могла, а собі прошу трохи – уваги та допомоги.

Діти загомоніли, що вони й так мені допомагають, стали нагадувати про онуків, совістити. Але що більше вони говорили, то сильніше я переконувалась у правильності свого рішення. Якщо це єдиний варіант провести решту життя в гідних умовах, то нехай так і буде. Мені не соромно, бо свій обов’язок перед дітьми я виконала, тепер хочу, щоб вони виконали свій.

Не знаю, як далі справа повернеться, доки жодних змін я не бачу. Подивлюся ще кілька місяців, а потім доведеться вирішувати, як жити далі.