Свекруха мене знати не хотіла, а зараз донечкою називає і в гості кличе, а все через те, що я обзавелася власною квартирою

Валерій був моєю першою любов’ю. Ми з ним ще в університеті за ручку гуляли, світанки зустрічали та цілувалися під дощем. Чудовий був час. Із весіллям не поспішали, бо чудово розуміли – сім’я, що висить на повному достатку у батьків – це не сім’я. Хотілося хоча б освіту здобути.

Чотири роки наші побачення тривали. Він жив із батьками, а я в гуртожитку від університету. Я іногородня, моя сім’я вся живе в іншій області.

Після закінчення вузу я винайняла квартиру разом із подружкою, влаштувалася на роботу, Валерій теж знайшов непогане місце. Наші почуття були чистими і міцними, тому пропозиції руки і серця я зраділа. Настав час знайомитися з батьками.

Але виявилося, що про мене вже навели справки, місто невелике, всі один одного знають. Ось потенційна свекруха й поспішила.

– А чому саме до нашого міста вступати приїхала? – поцікавилася Людмила Анатоліївна, поглядаючи на мене поверх окулярів.

Я пояснила, що подавала в різні міста, а потім вибирала, де кращий ВУЗ.

– А жити де збираєтесь? – не вгамовувалась вона.

Питання мене збентежило, взагалі це все більше схоже на допит, тільки з чаєм та печивом. Відповіла, що зніматимемо квартиру, а потім візьмемо іпотеку. На мою відповідь маму нареченого скорчило, вона видала “зрозуміло” і більше розмовляти зі мною не стала.

Ми ще хвилин п’ятнадцять провели у незручному мовчанні та кривих спробах налагодити діалог, але потім зрозуміли, що стає тільки гірше. Валерій зголосився проводити мене додому.

Я зайшла перед виходом у санвузол, з якого все, що говорилося на кухні, було чудово чути. Тому я стала мимовільним свідком розмови, яка явно не призначалася для моїх вух.

– Знайшов собі! Та вона з тобою лише через квартиру! Я проти цього шлюбу, немає на те моєї згоди. А підеш проти моєї волі – ти мені більше не син! – голосно шипіла Людмила Анатоліївна.

Всю дорогу до мого дому розмова у нас не клеїлася. Валерій відповідав якось мляво, іноді невпопад. мабуть, він переварював мамину заяву. Біля під’їзду скомкано розпрощався і швидко відійшов. Мені дуже хотілося сказати, що я чула його розмову з мамою, але я не стала ставити його в незручне становище.

З тих пір і пішло все криво і навскіс. З боку Валерія почали заводити розмови про квартиру і наше подальше життя.

– Іпотека – легко сказати. Це ж ярмо на шию років на тридцять, — міркував він.

– І які варіанти бачиш ти? – Мене починала злити ця тема, що вічно спливала в розмовах.

– Я не знаю. Але іпотека це варіант. А твої батьки допомагати грошима не збираються? Ну так щоб квартиру купити можна було?

– А твої не збираються? – розлютилася я. Квартирне питання у такій його постановці звучало дуже грубо.

– А моїм навіщо? Мені є де жити.

Поступово наше спілкування якось припинилося. Я втомилася вислуховувати про те, як погано жити з іпотекою і як би так вигадати, щоб її не було. А Валерій, мабуть, пішов шукати більш потрібну йому пару.

Розлучилися ми в грудні, а в січні на мій день народження приїхали батьки і зробили мені подарунок, на який я від них не очікувала. Мені подарували квартиру.

– Ми з мамою подумали, що якщо ти вирішила закріпитися в цьому місті, то треба мати свій кут, – посміхавсятато, поки я з вереском висіла у нього на шиї.

Так у мене з’явилася власна двохкімнатна квартира. За домовленістю з батьками ремонт у ній я робила за власний кошт. Це був приємний клопіт, все-таки що не кажи, а своє житло – це здорово. Майже рік цей ремонт тривав, бо з фінансами не так солодко, як хотілося б, але таки тепер він добігає кінця.

Нещодавно я зустріла у магазині Людмилу Анатоліївну. Я хотіла проскочити повз, але вона сама мене затримала, сяючи широкою посмішкою.

– Ой, вітаю, Юленько! Давно тебе не бачила, – світилася щастям недосвекруха. – Як у тебе справи? Чула, квартиру купила, молодець! А ремонт сама робила? Ну що ж ти так, доню! Треба було Валєру покликати, він хлопець рукастий. Ой, так шкода, що ви розлучилися… Він собі місця не знаходить досі.

Ага саме тому не дзвонив і не писав майже рік. Від переживань, напевно, руки так тремтять, що з них телефон вивалюється. Але ці думки я не озвучувала.

Людмила Анатоліївна ще хвилин п’ятнадцять щебетала, називаючи мене донечкою та красунею, а коли я сказала, що я поспішаю, то почала активно кликати у гості. Ледве розпрощалася з нею.

Іду додому, а саму сміх розбирає. Ось вульгарна тітка, руку на пульсі подій тримає постійно. Не здивуюся, якщо тепер Валерію буде дана установка зі мною знову “дружити”. Тільки мені такого щастя і задарма не треба.