Купили велику квартиру, а свекруха вирішила, що тепер це безкоштовний готель для її рідні та друзів

Наскільки велика родина мого чоловіка, я дізналася ще під час підготовки до весілля. Ми не планували широких гульбищ, чим шокували маму чоловіка.

– Та як це так? Дядю Мішу з тіткою Світланою не покликати? А тітку Галю? Вони ж тебе ще ось таким ось пам’ятають, – голосила свекруха, борючись за кожне гостьове місце, як левиця.

У результаті було запрошено всю рідню, що значно вибило нас за межі обумовленого бюджету. Але свекруха сказала, що на весілля єдиного сина вона гроші знайде. Простіше було погодитись, ніж виснажувати свою нервову систему постійними баталіями.

З’ясувалося, що половину із запрошених мій двадцятисемирічний чоловік бачить вдруге у житті. Хоча перший раз він не пам’ятає через своє дитинство на момент зустрічі. Але свекруха сяяла, як начищений самовар. Та й у мене про рідню чоловіка склалося гарне враження. Ніхто не дозволяв собі нічого зайвого, ніякого непомірного виливу та бійок. Все пройшло чудово.

Щоправда, тиждень жити нам довелося з чоловіком на дачі у моїх батьків, тому що в нашу знімну однокімнатну квартиру набилося вісім чоловік. Що діялося в квартирі свекрухи, я навіть уявляти не хочу. У них у сім’ї не прийнято, щоб гості витрачалися на оренду житла, всі готові спати покотом на підлозі, в тісноті, та не в образі.

Але це був виняток із правил. Більше рідня на наші куці квадратні метри не претендувала. Свекруха всіх гостей, які прибувають до неї із завидною регулярністю, розміщувала у себе. Мене все влаштовувало, поки ми з чоловіком не стали володарями просторої трьохкімнатної квартири.

Минулого року не стало тітки по батькові, після чого він успадкував за нею дві квартири – двохкімнатної та однокімнатної. Розташовувалися вони не в нашому місті, тому місцем проживання не годилися. Навіть в оренду їх складати було б проблематично. Батьки подумали і вирішили, що нам треба допомогти з житлом.

Ми на той час безуспішно накопичували на іпотеку. У тому плані безуспішно, що накопичення йшли набагато повільніше, ніж хотілося б, а ціни зростали. Ми ж одразу замахувалися на двохкімнатну, щоб уже раз і назавжди. А тут така допомога від батьків.

Наших накопичень і грошей, виручених з продажу спадщини тата вистачало або на двійку з ремонтом і повним меблюванням, або на троячку, але з дешевим ремонтом. Ми подумали і вибрали троячку. Ремонт та меблі – справа наживна.

Тільки ми встигли заселитися, тільки почали обживатися, як пролунав дзвінок від свекрухи. До неї знову їдуть гості, але всім у неї буде незручно, тому вона вирішила, що якщо тепер у нас такі хороми, то частину гостей маємо прийняти ми.

– Але в нас навіть спати ніде, – намагалися відбитися ми, але коли такі дрібниці зупиняли мою свекруху.

– Та дрібниці які! Ковдри та подушки я вам привезу, а вони люди невибагливі, на підлозі нормально сплять. Просто у мене їх хіба що у два шари укладати.

Гідних аргументів не знайшлося, довелося приймати гостей. Цілий тиждень у мене було відчуття, що я живу на вокзалі – туалет постійно зайнятий, якісь люди ходять туди-сюди, постійно треба щось готувати. А яке хропіння розносилося вночі майже необставленою квартирою…

Продукти гості щедро купували самі, це так, а ось готувати доводилося мені, як і прибирати. Я ж господиня. Чоловік щосили мені допомагав, але все одно в момент від’їзду гостей у нас був дуже знесилений вигляд. На роботі весь тиждень думали, що хворію, навіть на лікарняний хотіли спровадити, вигляд був той ще.

Але це був лише початок кінця. З того часу свекруха почала регулярно використовувати нашу квартиру для розміщення гостей. Спершу були родичі, потім інститутські подруги свекрухи, потім шкільні, потім знову родичі. Всі люди хороші та цікаві, але як же це все втомлює. Ми з чоловіком дні, коли залишаємось удвох у квартирі, сприймали як свято.

Дуже втомилися від постійної присутності у будинку сторонніх людей, навіть якщо це рідня. Щоразу після від’їзду чергової партії гостей обіцяємо собі, що вже наступного разу ми точно відмовимося їх приймати, дамо свекрусі жорстку відсіч, але щоразу у нас не виходить.

Стає якось незручно відмовляти, а потім ми з чоловіком тихо ненавидимо себе за безхребетність. Ображати свекруху і жорстко з нею сваритися я не хочу, вона гарна жінка і я знаю, що у разі розбіжностей із чоловіком вона завжди сприймає мій бік. Але як їй пояснити, що її гостинність нам жити заважає, та ще й так, щоб вона не образилася, ми придумати не можемо.