Влаштували до себе дружину дівера, а вона почала по-тихеньки нас обкрадати. Свекруха її виправдовує – ми мало їй платили

Ми з чоловіком живемо у селі. У нас впорядкований будинок, двоє дітей та свій невеликий бізнес – магазинчик. До того ж чоловік працює на віддаленні, тож грошей нам у сім’ї вистачає.

У цьому ж селі живуть батьки чоловіка та його молодший брат із дружиною. Дівер їздить працювати до міста, а його дружина, яку він привіз свого часу з цього міста, вже півроку сидить без роботи. Раніше вона працювала в магазині біля залізничної станції, а потім її звільнили. Причин я не взнавала, а дарма, як потім виявилося.

Ми із чоловіком познайомилися під час навчання в університеті. Я сама теж міська, тож пропозицію чоловіка переїхати до села спочатку сприйняла негативно. Але коли у місті з роботою зовсім розладналося, вибору не лишилося.

Мої батьки живу далеко, у невеликому місті, до них було їхати не варіант, а в селі у батьків чоловіка великий будинок, де на той момент жили свекруха, свекри та молодший брат чоловіка.

Ми переїхали десять років тому. Спочатку я плекала мрію повернутися назад у місто, але потім втягнулася, мені сподобалося. Через два роки ми вже купили окремий будинок і поступово почали його розбудовувати під себе.

Зараз я вже не уявляю своє життя у місті, а під час карантину дуже раділа, що ми можемо спокійно виходити та гуляти у саду, а не сидіти у бетонній коробці.

Магазин ми купили п’ять років тому. Потроху стали розширювати асортименти, клієнтів завжди вистачало. А останнім часом наше село стало активно розростатися, городяни, що хлібнули карантину, вирішили обзавестися будинками. Так що клієнтів побільшало, як і турбот.

За прилавком зазвичай стояли я та моя змінниця, ми працювали два через два. Але рік тому я народила дитину, тож працювати в такому графіку вже не могла. Довелося шукати ще одного продавця.

Знайшла швидко, у новій працівниці мене все влаштовувало, але нещодавно вона попередила, що вони з чоловіком збираються за кілька місяців переїжджати, тому мені потрібно підшукувати їй заміну.

Про це я обмовилася свекрусі, яка відразу вчепилася в мене кліщем – візьми Оксану, дружину дівера.

– Вона вже й у магазині працювала, знає, що та як. Та й їм гроші не зайві, зараз тільки син працює, – умовляла вона мене.

Про їхню ситуацію я знала. Оксана пробувала влаштовуватись у місто, але не протрималася й трьох тижнів – вставати рано, їхати далеко, їй це все важко. Звільнилася і вже півроку сидить на шиї чоловіка, котрий заробляє не мільйони. Якби не допомога свекрів, то не знаю, чим вони платили б свою іпотеку і на що жили.

Я вирішила, що це непоганий варіант. Дітей у них поки що немає, до роботи Оксані десять хвилин неспішним кроком. Зустрілася з нею, пояснила, що за робота, який графік, яка зарплата. Її все влаштувало.

Почала працювати. Дівчатка її навчили, все розповіли. Та й премудростей у цій справі небагато, насправді. Я місяць поспостерігала, а потім мені стало не до того, діти стали по черзі хворіти, і я на якийсь час випала з робочого процесу. У нас у магазині все давно вже налагоджено, тому моєї пильної постійної уваги там раніше не потрібно.

Нещодавно дочки нарешті одужали обидві і остаточно, я стала займатися справами, що накопичилися. А там все було не так гладко. Не сходилися в мене цифри, хоч ти трісни. Зробили ревізію магазину – не сходиться. Раніше такого не було. Були іноді нестикування, але щоб стільки й одразу.

Тетяна, жінка, яка працює у мене з перших днів, ховаючи очі припустила, що справа може бути в новій співробітниці Оксані.

– Я нікого не хочу звинувачувати, але мені здається, що вона виносить товар, – зробивши над собою зусилля, озвучила Тетяна свої підозри.

Я прикинула, що всі непоняття почалися саме з того часу, як я перестала контролювати роботу родички. Вона пройшла випробувальний термін, тому тепер сама відкривала та закривала магазин у свою зміну. Я вирішила це питання з’ясувати.

Камери в магазині стояли давно, але останні чотири роки вони не працювали, щось у них зламалося. Потреби в них не було, тому лагодити їх одразу ніхто не кинувся, а потім забули. Але тут я попросила чоловіка привести їх у робочий стан. Він здивувався, але моє прохання виконав.

Ось по цих камерах я і з’ясувала, що Оксана безсоромно виносить продукти та речі з магазину. У борговий зошит вона нічого не записує, гроші в касу за них не кладе. Причому виносить не макарони та хліб, а ковбаси, сири.

Я спостерігала кілька тижнів, а потім пішла з нею розмовляти. Довго роздумувати не стала, показала записи камер і оголосила, що її звільнено. Та виправдовуватись не стала, зиркнула злісно, ключі шпурнула на стіл і пішла.

Піднімати бурю в склянці і всім розповідати, що робила Оксана, я не стала. Не хотілося виносити сміття з хати, справа майже сімейна. Свекруха сама до мене прибігла з претензіями – чому я звільнила бідну дівчинку. Їй я сказала правду. Свекруха хвилин на п’ять заткнулася, а потім видала.

– Ну ти сама винна. Платити треба було більше! На таку зарплату прожити неможливо, ось дівчинка й виходила із ситуації!

Свекрусі я доводити нічого не стала, сказавши, що бідолашна дівчинка може радіти, що я не здала її в поліцію. Більшого для цієї сім’ї я не можу зробити.

Свекруха ще й синові нажалілася, що я так некрасиво з родичкою вчинила, але чоловік їй відповів ще грубіше, ніж я. Тепер мама чоловіка на нас скривджена, як і Оксана, та молодший брат чоловіка.

Спілкуватись я з ними не хочу, а замки в магазині про всяк випадок поміняла і камери тепер працюють завжди. Хтозна, чого ще чекати від таких родичів.