Не допомагаю мамі – вона ображається, допомагаю – бурчить, що я все роблю не так. Вже не знаю, де ця золота середина

Мама в мене завжди була з тяжким характером. З тієї категорії людей, яким добре ніколи не буває. Завжди щось не так. Я сама насилу мирилася з її закидонами, і зовсім не здивувалася, коли від нас пішов тато. Ось уже йому діставалося завжди на повну.

З віком мамин характер лише посилювався. Спілкуватися з нею я намагалася рідше. Після спілкування з нею у мене було відчуття, що мене пропустили через м’ясорубку, а потім поспіхом зліпили. Тому з дому я втекла, можна сказати, за першої зручної нагоди.

Зараз я вже одружена, у мене є дитина. Мама в кілька років тому вийшла на пенсію і тепер активно вдає із себе немічну пенсіонерку, хоча їй зараз навіть шістдесяти немає. За нинішніми мірками ще цілком бадьора дама. Але вона так не вважає.

Після отримання пенсійного посвідчення вона почала вимагати до себе підвищеної уваги. То їй треба, щоб я приїхала і привезла продукти, хоч під вікнами у неї магазин, а в неї жодних проблем із пересуванням немає. То я повинна приїхати і поприбирати, хоча вона ще сама цілком бадьора і може це зробити. То дзвонить і плачеться, що я давно її не відвідувала.

Але чи варто мені піддатися на ці її скарги, як виникає інша проблема. У магазин сходила, але купила не ті продукти чи не тої марки, до якої вона звикла. Прибрала в неї вдома – за маминими словами, тільки бруд по кутках розмазала. Приїхала відвідати – сиджу не з тим обличчям, наче каторгу терплю. Загалом все не так.

А маю і своє життя є. Мама живе не в сусідньому будинку, тому мені треба було пиляти через все місто, робити справи, потім вислуховувати тонну негативу, а потім їхати додому. При цьому я працюю і маю сім’ю.

Коли народилася дитина, мама прагнення з нею допомогти не виявляла. Зате з потрійною силою почала скаржитися, яка вона немічна і занедбана. Я з дитиною моталася до неї, умовляючи себе, що все одно мені з малюком гуляти треба. А заявила, що у неї від немовляти болить голова і піднімається тиск, тож онука до неї привозити не треба. А куди його діну, щоб до неї поїхати?

– І чоловік не може посидіти кілька годин, щоб ти до матері з’їздила?

– Чоловік після роботи, він посидіти може, але і я з ним хочу час провести, та й по будинку купа справ, які треба зробити.

– Я ж говорю, до матері ніякої справи немає, – зітхає мама, а в мене око сіпатися починає.

Подруга, яка знає мою складну ситуацію, порадила мені не мотатися до мами постійно самій. Зараз є можливість замовити доставку продуктів додому, викликати клінінг, а поспілкуватися можна по ватсапу, там є відеодзвінок. Але це було б надто просто, звичайно.

– Ну так, ну так, як завгодно готова викрутитися, аби самій матері не допомагати. Нічого мені не треба тоді. Ще не вистачало, щоб якісь чужі люди до мене шастали додому. І не страшно тобі за матір – раптом мене пограбують чи того гірше.

У мене опускаються руки. У мене таке відчуття, що мета мами – щоб я страждала. Щоб щохвилини я почувала себе поганою дочкою. Немає в мене більше сил доводити їй, що я хороша, що вона просто вередує. Виконати її прохання так, щоб вона була задоволена – просто нереально. Слухати її скиглення вже не можу.