– Треба було працювати, а не вдома сидіти все життя. Ми не зобов’язані вам допомагати, – заявила невістка

Я насправді у своєму житті майже не працювала. Після весілля чоловік переїхав служити в гарнізон, і я слідом за ним. А там роботи для цивільних не було. Тому дружини офіцерів переважно дітей няньчили. А що там ще робити, як не народжувати?

По гарнізонах нас із чоловіком помотало добре. Я пам’ятаю всі ці переїзди нікуди з дитиною на руках. Тільки речі розкладеш, як нове призначення, знову все хапай, поїхали. Десять років так моталися. Потім уже отримали призначення у велике місто, де й осіли.

Тоді в нас уже було двоє дітей – старший син восьми років та молодший трирічний. Я тоді думала вийти на роботу, але куди? Я з цими переїздами ні досвіду до ладу не напрацювала, ні професії не отримала. Освіта у мене була, але я коли її отримувала? Іти вчителем у школу якщо тільки, але цей варіант мене не надихав.

Чоловік вирішив проблему швидко. Сказав, що отримує він нормально, тож я можу займатися лише сім’єю. Сказав обживатися, повністю брати він домашні турботи і його цим не турбувати. А він забезпечуватиме сім’ю будь-якими матеріальними благами. Звертатися до нього тільки якщо сама проблему не можу вирішити ніяк. Отак ми й поділили обов’язки.

Я ростила синів, готувала, прала, прасувала, зустрічала чоловіка з роботи. Була йому надійним тилом, як він сам завжди сміявся. Про пенсію та старість не думалося. Жили ми та жили. Навіть ще одного сина народили, коли вже й не чекали на дітей.

Максим – наймолодший син, зі старшим братом у нього різниця майже у двадцять років. Я народила Максима у сорок три роки. Звичайно ж, йому приділялася особлива увага, адже його брати були вже дорослими, уваги до себе не вимагали та й мені могли допомогти по дому.

Чоловіка мого не стало три роки тому, це було дуже боляче та раптово. Діти вже дорослі, я залишилася в будинку зовсім одна. У старших були вже свої сім’ї, свої діти, а Максимові виповнилося двадцять років. Навчався на платному в університеті. Доучували його всім світом, брати осторонь не залишилися.

Ми з чоловіком свого часу постаралися, щоб у кожного сина було по квартирі, як старт у житті. Щось самі збирали, щось виручили з продажу спадщини, але змогли кожному із синів купити по однокімнатній квартирі. Старші сини вже давно продали свої квартири і взяли більше житло, де й живуть сім’ями. А молодший живе у тій квартирі.

Усі квартири були оформлені на мене, так вирішив чоловік. Говорив, то хлопці молоді, можуть справ навернути, а так хоча б при житлі залишаться. Тож квартири продавати я їм дозволяла, коли переконувалась, що на них не хочуть просто нажитися. Але з невістками мені пощастило, обидві розумниці та красуні, хоч і з характером, але душевні. Лише третя підвела.

Рік тому Максим одружився. Я доброзичливо поставилася до його нареченої, хоча вона поводилася якось відсторонено. Думала, що вона звикне, відійде, не лізла до неї. Живуть вони у квартирі сина, яка поки що належить по паперах мені.

Я людина вже не юна, а після смерті чоловіка здоров’я сильно похитнулося. Не все тепер я можу зробити без сторонньої допомоги. Мені по черзі допомагають сини та невістки. Молодший син до свого весілля теж у допомозі не відмовляв. А як з’явилася дружина, то я сина майже й не бачу.

Кілька разів я його просила, він все відмовлявся, що часу нема, не може він, тільки якщо потім. Доводилося просити інших синів. Але недавно мені довелося міняти холодильник.

Старший син працював, середній у відрядженні, попросив допомогти молодшого. Потрібно було з’їздити зі мною, подивитися, порадити, я ж у цьому взагалі не розуміюсь. Він відмовив. Довелося за день їхати зі старшим. Хоча без холодильника незручно, хоч балкон поки холодний.

Потім треба було один холодильник спустити, другий підняти. У фірмі вантажники не покладалися, тому знову довелося дзвонити синам. Старший приїхав без запитань, а телефон Максима взяла дружина. Сказала, що чоловік спить.

– Ти його розбуди, будь ласка, тут потрібна його допомога. Холодильник скоро привезуть новий, треба старий спустити, новий затягти. Брат на нього вже чекає.

Вона, сикилявка двадцятирічна, голос на мене підняла, відчитала, ніби я їй ровесниця, заявила, що я задовбала сина, коли ж я від нього відстану. І взагалі можна не дітей смикати, а вантажників найняти.

– У мене троє синів, а я гроші на вантажників витрачатиму? Я їх взагалі не друкую, у мене пенсія маленька, – обурилася я.

– А треба було працювати, бо, а не вдома все життя сидіти! І взагалі ми вам допомагати не зобов’язані! – гаркнула невістка і кинула трубку.

Син чув розмову, ніяк її не прокоментував, просто зателефонував до друга, і вони вдвох це все зробили. Загалом витратили на це двадцять хвилин часу.

Я цю розмову переварювала дуже довго. Нікому про нього не розповідала, та сама в голові ганяла. І тепер прийшла до рішення, що так, ніхто нікому нічого не винен. Тому квартира сину дістанеться тільки після моєї смерті, і то якоюсь часткою. Він не повинен мені допомагати, треба викручуватися самій. Тому квартиру я здаватиму.

А де він житиме з дружиною, мене не цікавить. Адже ніхто нікому нічого не винен, і допомагати вони мені не зобов’язані. Тож сама, все сама.