– Ніхто мене не шкодує і не допомагає, – бідкається мама. Хоча вона сама себе не шкодує і не дає їй допомагати

Всі, хто знають мою маму не дуже добре, вважають, що їй дуже не пощастило. Діти виросли егоїстами, які думають тільки про себе і зовсім не дбають про літню маму.

А ось ті, хто знає кращу маму, співчувають уже нам із сестрою. Тому що у нашої мами зовсім нестерпний характер. Вона ніколи нічого не просить, а потім докоряє, що ніхто не здогадався їй допомогти. Тобто ми повинні здогадатися, що їй потрібна допомога та запропонувати її.

Так було ще у дитинстві. Сидимо ми із сестрою у своїй кімнаті, вона грає, я читаю. Тут у кімнату з пилососом уривається вже розгнівана мама. І починає надмірно експресивно пилососити. Нам усе було очевидно – мама роздратована. Але чому?

– Дві дилди сидять і в вус не дмуть, а мати повинна у свій вихідний одна крутитися, щоб і прибрати, і в магазин сходити, і їсти приготувати, – підривала вона. На наше запитання, чим ми можемо допомогти, завжди була відповідь – вже нічим.

Коли ми стали старшими, то намагалися з’ясувати, чому мама просто не може підійти і сказати, що треба сходити в магазин або зробити уборку, або допомогти на кухні.

У мами завжди відповідь одна – а ви тут не живете і нічого не бачите? Тобто ми самі повинні були здогадатися і передбачити мамине прохання. А якщо нам цього не вдавалося, то мати сильно ображалася на те, що їй ніхто не допомагає.

Не дивно, що тато з нею жити не став і втік, мало чи не одразу після того, як народилася сестра. Йому доводилося ще важче, бо бабуся, за розповідями родичів, була ще гірша за маму. Ми її вже не застали. Тобто застали, але не пам’ятаємо. Але навіть і уявити страшно, що ж витворювала вона, якщо її вважали гіршою за маму.

З роками характер мами ставав дедалі огиднішим. Ми з сестрою з’їхали від неї відразу після закінчення школи і більше разом із нею не жили. Але це навіть нас не рятувало від її претензій.

– Маму зовсім забули. У мене ноги хворі, а я пакети важкі з магазину тягаю. Звичайно, до мене справи нікому немає, – дзвонила вона із завидною регулярністю.

Зателефонувати та попросити приїхати та допомогти, як ви розумієте, вона навіть не пробувала. А якщо ми самі дзвонили і пропонували її до магазину звозити чи ще щось зробити, то вона бурчала, що нічого їй не треба, вона сама вже все зробила. А то ж від нас не дочекаєшся.

Минулого року вона сама переклеїла у себе вдома шпалери, а потім тиждень лежала з хворою спиною. Про те, що вона почала ремонт, ми довідалися, коли вона уже встати не могла.

На запитання, а якого дідька вона сама там по табуретках скакала, відповідь була в дусі матері – а що, вона повинна в хліві жити.

– А то ви не буваєте в мене, не бачите, що давно тут час все переробляти. Вам не до матері, правильно. Я вас всього народила, виростила і на ноги поставила.

Поки вона лежала пластом, ми з сестрою мало не завили. Продукти за списком принесемо – не те, чому не передзвонили, не уточнили. Обід приготуємо – не так, треба було у неї рецепт спитати. Підлогу помила – погано, вона ж звідси бачить, що пил клубами.

При такому відношенні взагалі нічого не хочеться робити, руки опускаються. Ми з сестрою жартуємо, що пощастило, у нас немає брата. А то невістку б наша мама просто в порошок би стерла.

Ось була спека, мама поперлася зі своїм тиском електричкою на дачу, щоб щось там полити. Хоча можна було б просто подзвонити мені чи сестрі, ми б її туди машиною відвезли. Але ж мама просити не буде, їй своє здоров’я не так важливо, як поливання огірків.

Потім все одно довелося їхати та забирати її. Але дзвонили сусіди, які побачили, що її там хитає з боку на бік. Сама мама, мені здається, через свій характер принципово не стала б допомоги просити.

Вже жодної сили з нею немає. Поводиться, ніби всі навколо повинні передбачати її думки та бажання. Самоій попросити гордість заважає.