У мене троє дітей, і я про це шкодую – все життя поклала на них, а згадати крім пелюшок і соплів нічого

На даний момент мені вже 63. Кілька років я на пенсії. З чоловіком розлучилися двадцять років тому. Тоді моєму молодшому ледь стукнуло чотири рочки. І що б ви думали?

Адже саме мій чоловік наполіг на тому, щоб я народжувала третю дитину. Адже двоє вже було на той момент. І мене терзали сумніви – подужаємо ми третього? Адже і з двома клопоту багато, турбот, гроші на підняття дітей потрібні чималі.

Тільки чоловік став заспокоювати, що нічого страшного, ще один малюк нам не завадить. Але пройшло три роки і він зібрав свої речі, пішов з сім’ї, переїхавши до коханки. Вона була набагато молодша за мене і без дітей.

А у мене на руках залишилися троє хлопчаків. До них додавалися проблеми – дитячий садок, школа, болячки і подібні неприємності. Аліменти чоловік не затримував ніколи, але вони мало допомагали нам вижити.

Мені доводилося крутитися, немов білка в колесі. Але я не зламалася і витримала всі тяготи і позбавлення самотнього материнства. В результаті діти виросли, стали дорослими. Роз’їхались хто куди – кожен тепер живе своїм життям.

Одному вдалося виїхати за кордон. Другий поїхав в інше місто, а третій працює журналістом, тому весь час в роз’їздах. Його вдома майже ніколи немає. Я залишилася одна-однісінька. І скоротати вечір мені ні з ким тепер. Але ж я вже на пенсії – займатися особливо нічим. Довелося влаштуватися на ринок, щоб час від часу з покупцями базікати.

Подруги-бабусі теж підробляють – на пенсію ж особливо не проживеш. А на вихідних їздять посидіти з онучатами. Тільки всі мої внуки далеко живуть. З ними сильно не поняньчишся. Та й мені, якщо чесно, не хотілося б згадувати в черговий раз про маленьких дітей. За все життя я занадто ними сита.

Крім них-то по суті і згадувати нічого. Лише ночі безсонні, болячки дитячі, шкільні проблеми і постійна тривога. Оце була би у мене тільки одна дитина – тоді б все було по іншому. Цілком достатньо – це я точно знаю. Можу судити з висоти прожитих років і життєвого досвіду. Якби не ця кагала дітвори, то може і чоловік б не пішов.

І жила б вільніше, легко, в достатку. А тепер нагадую собі стару бабу біля розбитого корита. Крім пелюшок нічого не бачила у своєму житті. А тепер уже все упустила. Пізно махати кулаками – час можливостей упущений. А може бути, справа зовсім не в трьох дітях? Може я сама винна в безцільно прожитих роках?